Enter your email address:

   
   

Початок тут

Чорний і Білий Діви, Діа і Крон. У ЛѢстовнику Георгія Амартола згадуються Діа і Крон «И дрѢвле оубо отъ творьць глаголемых боговь, діа и крона и аполонаа, и ироя мнеще человѢци богы бытии, прѢльщаахоусе чтоуще». Під цими іменами одночасно  вшановувалися стихії «Діа дьжда рѢше быти», тобто Діа — це дощ. «Именовахоу Діа небо». Тобто у Амартола під Діа мається на увазі божество дощу і неба." [3].

Зважаючи на те, що у тексті Діа (Δίας) назвали небом та поєднали з Кроном (сином Урана, богом часу), очевидно, що автором тексту Діа сприймається як аналог грецького Урана. Що значить “бог неба”? Це означає ототожнення з зірками, котрі обумовлюють   майбутнє. Зверніть увагу, як зазвичай зображується Уран — бог неба - з річним колом.

Етимологічно слово Δίας походить від індоєвропейських коренів *Dyēus, який, за словами лінгвістів, походить від бога дня * Dyeus ph2tēr ("Небесний Батько"), що походить від * dyeu- "світити") і div-, маючи на увазі небеса, і ще дав грецьке слово Θεός, латинський Deus, ведичний Dyaus, німецький Tiwaz, гаельська Dia, давньоірландський Dia, що також означає Θεός (теос) і День та інші слова, пов'язані з божественним (гр. θείο, це слово також має значення "сірка"). Отже, від початку теос=Діа. Назва також зустрічається в інших індоєвропейських народів, індіанців. Образ відповідає римському Diespiter (Юпітеру), Jupater Омбра і Dyaus Pita стародавніх індіанців, dievs у балтів. З цієї ж лінії походить англійський day, що означає день. Також етимологію виводять від індоєвропейського кореня *dwis- "twice" - "two" - два. Отже, Діа – це також  єдність Розумів двох Дівів - чорного (світ предків) і білого (явлений світ). Слово διά (діа)  зараз вживається у значенні “наскрізь”, “через”.

Від Діа походять і слова “devil”, “діавол”, що і не приховується християнами. Отже, християнський бог самотності, безпліддя, зубожіння  і смерті (символом якого є монастирі, в яких страждають обмануті люди, котрі пожертвували своїм безсмерттям) є противником стародавнього Діа, якого варіантно називали просто Дів. А якщо поглянути на історію християнства і філософії, християнський бог-батько закрив собою стародавнього Діва, відбулося спотворення поняття і обман вірян. 

Дій  те саме, що Дів, Дієвз (у балтів Дієвз – бог неба) , divs, dev. 

Уточнюючи розуміння Діа треба згадати образ, який йому передував – дволикого Януса.

Янус (лат. Ianus) - дволикий бог в давньоримській міфології. Шанувався як божество всіх починань, дверей, входів і виходів, в зв'язку з чим отримав атрибути сторожа - ключі і посох, щоб відганяти непрошених гостей. В імператорську епоху Януса представляли як легендарного першого царя області Лацій, який заснував місто на пагорбі Яникул.

Перший місяць року юліанського календаря, січень, названий на честь цього бога. 1 січня люди повинні були бажати один одному успіху і удачі, так як перші побажання, згідно з давнім віруванням, мали найбільші шанси втілитися в життя. Саме в його храм, храм бога всіх починань, люди несли солодощі та гроші, щоб рік, що починається був успішним і багатим. Культ Януса можна співвіднести з культом Осіріса, який ототожнювався з плодючістю, річним колом і світом мертвих. Саме з культом Осіріса чи співвідносних богів і богинь була пов’язана храмова проституція, смисл якої був у створенні удачі та достатку, тому символічні гроші, яка отримувала жінка, були не платою, а жертвою на удачу. 

До появи культу Юпітера Янус був божеством неба і сонячного світла, який відкривав небесні ворота і випускав сонце на небосхил, а на ніч замикав цю браму.

Потім він поступився своїм місцем Юпітеру, зайнявши місце владики всіх початків і починань в часі. Януса зазвичай зображували у вигляді чоловіка з двома обличчями, одне з яких направлено в майбутнє, а інше - в минуле. Це підкреслювало його знання про минулі і майбутні події. Він був покровителем не тільки кожного дня, але і будь-якого відрізка часу, як то: рік, місяць, пору року. Початок кожного місяця, календи, присвячували Янусу. Січень, перший місяць року юліанського календаря, названий на честь цього бога. Січневий початок року визначався зимовим солнцеворотом. День зимового сонцестояння є і останнім, і першим днем в році, і природно, що це явище перебувало у віданні Януса. 

Древніми вченими пропонувалися три етимології імені бога, кожна з яких спиралася на міркування про його природу.

Перша етимологія грунтується на визначенні «хаосу», яке дав Павло Диакон, і говорить: від слова hiantem, hiarе («бути відкритим») ім'я Янус утворюється при втраті голосних при початковому придиханні. У цій етимології поняття «хаосу» визначає споконвічну природу бога. Капдевілль також згадує думку Варрона у викладі Августина, який використовує слово hiatus, щоб пояснити злиття Януса зі світом: «Вони кажуть, що статуя має два обличчя, спереду і ззаду, тому що внутрішня порожнина нашого рота, коли ми його відкриваємо, представляється схожою на світ (бо, мовляв, греки і називають небо ουρανόν (ouranón), і деякі з латинських поетів небо називали palatum "ньобо"); від цієї порожнини (hiatus) рота є один вихід назовні у напрямку до зубів, а інший - всередину у напрямку до глотки».

Інша етимологія була запропонована Публием Фигул і дійшла до сьогоднішнього дня в переказі Макробия: Янус - це римський Аполлон, а Діана - Яна, з додаванням Д для милозвучності. Це пояснення було прийнято А. Б. Куком і Дж. Дж. Фрезер. Воно узгоджується з усіма подальшими уподібненнями Януса неба, сонця і місяця. Воно також передбачає, що раніше це ім'я звучало як «Діанус», утворене від «діа» (dy-eð2) - з індоєвропейської кореня «дей». В латині цей корінь представлений словами dies («день»), Diovis і Iuppiter. Кук пропонує два паралельних ряди: * Divianus, * Dianus, Ianus і Diviana, Diana, Iana. 

Інтерпретація Януса як бога початків і проходів заснована на третій етимології, зазначеної Цицероном, Овідієм і Макробиєм, які пояснюють ім'я як латинське, що походить від дієслова ire («проходити, йти»). Сучасні дослідники зробили припущення, що ім'я Янус походить від індоєвропейського кореня, що означає перехідний рух (пор. авестійське (yah), лат. ( і- ) і грец. (еi -)). В цьому випадку Iānus - позначення дії, що виражає ідею руху, проходження, утворене від кореня * yā- <* y-eð2-, або від кореня ey «йти», від якого походять слова eō, ειμι. Аргументи А. Мейе і А. Ерну за цю етимологію були відкинуті більшістю французьких дослідників. (Але порівняйте з "ірій", "Іріда" - богиня райдуги, вестниця богів у давніх європейців.) Перетворення кореня ey в ya добре представлено в західноєвропейських мовах, наприклад, в ірландському āth, yā-tu-s.

Інші сучасні дослідники визнають індоєвропейську етимологію або від імені «Діанус», або від кореня yā.

У сучасному використанні dia- префікс, що виникає в запозиченнях з грецької (діабет; діалект) і використовується, у формуванні складних слів, для позначення «проходження через» (діатермія), «ретельно», «повністю» (діагноз), «розбіжність» (діаліз) і «протиставлені в момент» (діамагнетизм).

Якщо піти ще далі у філософському осмисленні Діа-Януса, то ми прийдемо до античного поняття  Ум-Нусс, який тотожній Діа-Янусу. 

Звернувшись до недалекого минулого, яке передувало платонізму,  котрий і став філософською основою християнства, ми знаходимо уявлення про Ум-Нусс. Грецький "нусс" перекладають  як "розум", як "інтелект" і навіть як "дух". Важливо, що у період ранньої класики розум не трактувався як самостійна субстанція. Самостійними субстанціями для неї були фізичні елементи: земля, вода, повітря, вогонь і ефір. Ум  став сприйматися субстанцією не раніше  Платона. Але вся досократівська філософія вже розуміла розум атрибутивно. Він сприймався як атрибут матеріальних субстанцій.

Ум, про який говорили в ранній класиці, в своїй субстанції нічим не відрізняється від тілесної області, але зате він є її обов'язковим атрибутом. Навіть у атомістів їх атоми рухаються за законами необхідності або долі, але все-таки їх фактичне співвідношення в процесах їх руху завжди визначається смисловим чином і є логосом (умом). Цей логос тут, як і у Геракліта, не є самостійною субстанцією, а тільки атрибутом матеріальної дійсності.

Тому в ранній класиці ми знаходимо вчення про те, що розум є вогонь. А те, що вогонь є першоречовина, з якої утворюються всі інші елементи, а значить, і всі речі, це ми знаємо хоча б за Гераклітом. Далі піфагорійське джерело говорить, що розум "пізнає самого себе і володіє мудрістю".

Пізніший неоплатоник Сімпліцій занадто перебільшує значення розуму Анаксагора, приписуючи цьому уму абсолютне і ні від чого незалежне буття. Найбільше, що можна знайти на цю тему у досократиков, - це розуміння розуму як божественного начала: "бог є розум світу" (Фалес); бог є все, "розум, розуміння (phronësis) і вічність" (Ксенофан); "Розум є бог". Є тексти, які ототожнюють розум з Зевсом. Однак у всіх такого роду досократовских текстах божественна кваліфікація першовогню має, звичайно, не субстанціальне, а атрибутивное значення, тобто є атрибутом матеріальної дійсності.

У цей період ранньої класики найбільша субстанціальность була досягнута у Парменіда, який всіляко намагався відрізняти мислення, або розум, від чуттєвого відчуття і тим самим від всіх чуттєвих речей. Однак фрагмент з Парменіда, який зазвичай приводиться в захист нібито субстанціальности розуму у цього філософа, як раз говорить не тільки про відмінність ума від буття, а й про їх повну тотожність. Цей фрагмент говорить: "Одне і те ж думка і те, на що думка спрямовується. Бо не можна відшукати думки без буття, в якому здійснена ця думка. Адже не існує і не буде існувати нічого іншого, крім буття, так як доля пов'язала буття з закінченістю в собі і нерухомістю".

У Анаксагора розум - це принцип порядку і краси в усьому світі, так що без нього була б тільки одна безформна матерія. Це завжди давало привід розуміти анаксагоровскій розум як одноосібне божество, яке творить  і знаходити в ньому мало не монотеїстичну концепцію. Але у Анаксагора не було ніякого ні дуалізму, ні монотеїзму. Розум Анаксагора є все тією ж речовиною, але тільки особливо тонкою і легкою. Оформлююча сила розуму дійсно усвідомлена у Анаксагора вельми глибоко. Але, визнаючи розум принципом загального порядку і краси, Анаксагор зовсім не входив в діалектику співвідношення розуму і матерії, як і Геракліт теж не входив в аналіз відносин загального логосу і загального вогню, цієї основної для нього першоречовини.

Інше явище, в якому рання класика досягає своєї зрілості в області вчення про розум, - це Діоген Аполлонійський. Цей мислитель другої половини V століття в сенсі елементної натурфілософії нічим не відрізняється від інших представників ранньої класики. Початкова першооснова у нього - повітря. Але найцікавіше те, що це повітря у нього мислить і що воно є свідомістю і розумом. Розум і мислення у нього зовсім не є якоюсь особливою сферою буття вище чуттєво-матеріальної дійсності. Це є просто абстрактно-загальний принцип космічного влаштування.

Згідно уявлень античних атомістів, атоми є тільки фізико-геометричними величинами і не містять в собі ніякого мислення або розуму. Однак вони є те, звідки породжується мислення і розум в результаті переплетення ейдосів, що стікали з них. Загальна картина руху атомів, що приводить то до виникнення, то до знищення світів, трактується як результат загальної необхідності, в якій, проте, вся причинність тлумачиться як розумне співвідношення (ec logoy), або логос. Авторитетне джерело прямо говорить, що, по Демокріту, "боги - це образи (imagines, що виливаються з щільних тіл". І далі: "У зіткненні атомів соприсутня якась сила, духовна і нематеріальна (animalem et spiritalem); зважаючи на наявність цієї сили він і стверджував, як я вважаю, що ці образи мають божественнісь, але не всякі образи, [вихідні] від тіл, а тільки образи богів, і що в усьому є атоми душі, якій він приписував божественність, а також одухотворені образи, які мають властивість допомагати або шкодити нам". І ще: образи "приносяться [до нас] з цієї невідомої природи, яку він вважає матеріальною і вічною, а в силу цього і божественною". Атомістично мислячий Екфантом писав: " Рухаються ж тіла не від тяжкості, не від удару, але через божественну силу, яку він називає розумом і душею. Космос є образ цього [розуму], внаслідок чого він також кульообразний завдяки божественній силі". Згідно Демокріту, ця божественність атомів і їх виливів є також і процес мислення. Але це таке мислення, в якому об'єднується умопостижима природа атомів і їх чуттєва еманація. "Зір є явище невидимого, як каже Анаксагор, якого за це хвалить Демокріт".

"Речі божественні мисляться розумом". В загальному контексті Демокріта Нусс -  не абсолютний.

Таким чином, Демокріт з упевненістю вчив про богів, їх атомістичну, а не міфологічну сутність. Втім, чисто елементне уявлення про розум відвертим чином говорить в такому фрагменті Демокрита: "Бог є розум в кулястому вогні". Розум і душа складаються з вогню, оскільки вогонь - це область рухливих атомів.

Отже, вчення атомістів про розум мало чим відрізняється від вчення Анаксагора або Діогена Аполлонійського, не кажучи вже про Логос Геракліта. "Божественному розуму властиво вічно міркувати про щось прекрасне".

Але що таке цей Ум-Нусс-Діа? Звідки він взявся і куди дівається?

Таким чином ми приходимо до анімістичних уявлень про наскрізну одухотвореність усього та всеприсутність душ предків-«навій». В ієзуїтському трактаті «Молот відьом» згадується твердження Татіана, що діавол і демони – це не душі померлих. Тобто можна зробити висновок, що та сила, проти якої боролася церква, і є нав’ї, душі померлих, які і являють собою Ум-Нусс-Діа. 

Навії – народжені навіки вічні. Навії (народжені навіки вічні) — це душі наших пращурів. З давніх давен на Русі найбільше шанували предків та народних героїв. Померлих предків східні слов'яни називали нав’ями. Слово «навії» згадується у повчаннях проти язичництва. 

Слово «навії» завжди вживається у множині, родовий відмінок слова, за «Волхв Силою» – нав’їв.

Що значить народжені навіки? Кожний народжений є продовженням своїх попередніх предків - несе їх єство і Розум, і згодом продовжиться у своїх нащадках, тому і виходить безмежність і вічність існування суті кожного народженого. 

«Слово св. Григорія про те, як язичники кланялись ідолам і треби їм клали» просякнуто ненавистю до всеохопного архаїчного культу предків. У цьому тексті ми знаходимо цікаві подробиці споконвічного звичаю вшанування померлих родичів: «се же словени начаша требы класти родоу и рожаницамъ (прежде) пероуна, а прежде того клали оупиремъ. требы и берегинам. и переплуту, и сварожицю моляться,  и навьмь мъвь творять…   знаменають  мртвы і берегенями их же нарицають… в тѢстѢ  мосты чинять по мртвых и просвѢты (в іншому списку колодязь), и бдѢлникъ и биричьемъ играють, и шахы и тавлѢи, и через огнь скачуть. коли громъ гримить  и водоу къ коутьи за оупо(ко?)йный и ставляють на столци (щоденна друга обідня страва присвячувалася нав’ям) и сметье оу воротъ жгуть у великои четвергъ, молвящ  тако  оу того огня дша приходящее огрѢваются» [1, т. II, C. 23]. Отже, мертві – наші берегині. У цьому «Слові…»  часто вживається слово бѢси, саме так християни називали нав’їв, а пісні і ігрища присвячені нав’ям називали сотонинськими. 

Виявляється християни не випадково називали наших навій бѢсами. Слово "бѢс" їм був дуже знайоме. У Єгипті існував культ бога з іменем Bes. Покровитель будинку, пологів та немовлят у стародавньому Єгипті. БѢс був також відомий в імперському Римі, де в дохристиянський період певна кількість людей виконували єгипетські культи.

В Італії були знайдені дві статуї (істоти з короткими, міцними ногами та гротескними бородатими обличчями) поруч з пагорбом, де в давнину стояв великий храм, присвячений єгипетським богам Ісіді і Серапісу. 

А ось як подав навій у своїй псевдонауковій праці дипломований фальсифікатор, академік Рибаков: «З погляду середньовічних людей, які ще не зжили анімістичне уявлення про повсюдність суб'єктів зла - навій – які все ще приносили, за словами сучасника, жертви упирям, надзвичайно важливим було питання про постачання будинку-житла, будинки-храму достатньою кількістю постійних оберегів, що відлякують і відганяють від хати всяку шкідливу нечисть». Нижче буде поданий уривок з повчання проти язичництва, який спростовує умисну брехню відомого академіка. Як би там не було, Рибаков визнав, що навії як центральне поняття архаїчних анімістичних уявлень  сприймалися як такі, що знаходяться повсюдно. 

Як відмічають вчені дореволюційного періоду, які були менш заангажовані у порівнянні з радянськими вченими, руси не стільки обожнювали явища природи, скільки оживляли їх [1]. Цей принциповий момент пов`язан саме з анімістичними уявленнями.

Треба розуміти принципову відмінність дохристиянського язичництва від християнства: у християнстві самоцінною є конкретна одинична особистість, яка діє поза родом і колективним Розумом, а в язичництві цінною є сукупність особистостей, які несуть у собі споріднений родовий Розум. 

Щоб тримати наших предків і нас у духовному рабстві християнської, а потім комуністичної ідеологій представникам хазарського племені треба було стерти з пам'яті нащадків русів саму суть дохристиянського світосприйняття, а саме — культ предків-навій. Якщо у літературі, присвяченій дослідженню язичництва Давньої Русі сторічної давнини часто згадуються навії з наведенням цитат з повчань проти язичництва, то починаючи з радянського часу почалася фальсифікація історії язичництва з забуттям  архаїчного культу навій та заміною його культом сонця. Треба зазначити, що зазвичай язичницькі святкування поєднували у собі 3 культи: предків, сонця і плодючості.

Змінювати споконвічне світобачення Руси-України почав ще каган Володимир (Хреститель) своєю так званою реформою пантеону. Імовірно, однією з цілей так званої «реформи» була провокація, коли на організованому Володимиром язичницькому капищі з «реформованим» пантеоном показово приносили в жертву людей, щоб показати «дику сутність язичництва». 

Рибаков у своїй псевдонауковій праці приділив навіям кілька строчок, ніби це незначне явище, а домашніх родових ідолів, яких знаходили при розкопках жител, подав як дрібний культ домових.

Поняття навій є дуже широким і поєднує у собі риси звичайних сімейних навій та явищ природи, стихій. Так Перун є одночасно і одним з наших героїчних пращурів і певним явищем природи: «Прийде Стрибог — стань вітром, прийде Перун стань громом і блискавкою» («Волхв Сила»). У «Слові і одкровенні святих апостолів» згадуються  «Перун, Хорс, Дий і Троян та багато інших, ці божества були суть старійшини, Перун у елінів, а Хорс в Капре, Троян був царем в Римі. У ЛѢстовнику Георгія Амартола розповідається, що Серух першим увів еллінське вчення у Вавілонській землі шанувати подвиги і діяння давніх воїнів і князів; з часом люди почали шанувати відомих предків за богів: „яко богы небесныи почитаахоу, и жрѢхоу имь, а не яко человѢкомь мрьтвьному бывшемъ“»[2]. Люди вшановували тих, хто зробив щось надзвичайне. Але ці названі згодом християнами язичницькі боги були людьми. «И дрѢвле оубо отъ творьць глаголемых боговь, діа и крона и аполонаа, и ироя мнеще человѢци богы бытии, прѢльщаахоусе чтоуще». Під цими іменами одночасно  вшановувалися стихії «Діа дьжда рѢше быти», тобто Дій — це дощ. Нижче говориться, що люди обожнювали небо, землю, тварин, гадів. «Именовахоу Діа небо». « [3].

Звичайно, це трактовки чужинців-християн. Вони не розуміли деталі тодішньої філософії нехристиян, які бачили, відчували свою природною єдність та рідство з усім живим на планеті. 

І можна сперечатися з приводу того, що саме еліни першими придумали шанувати подвиги і діяння давніх воїнів і князів (християни називають це «обожненням»). 

У продовження теми особливо показовою є збірка саг «Хеймскрінгла», де описане «народження» богів Асгарда: «Одін був великий воїн, і багато мандрував, і заволодів багатьма державами. Коли його люди опинялися в біді на морі або на суші, вони закликали його, і вважалося, що це їм допомагало… Оскільки Одін був провидцем і чаклуном, він знав, що його потомство буде населяти північну околицю світу… Одін оселився біля озера Ліг, там, де тепер називається Старі Сігтуни, побудував там велике капище і здійснював в ньому жертвопринесення за звичаєм Асов. 

Одін помер від хвороби в Швеції. Коли він був при смерті, він наказав позначити себе вістрям списа і привласнив собі всіх померлих від зброї. Він сказав, що вирушає в Житло Богів (Велика Швеція) і буде там приймати своїх друзів.»

«Фрейр став правителем після Ньйорда. Його називали королем шведів, і він брав з них данину. При ньому були такі ж врожайні роки, як і при його батьку, і його так само любили. Фрейр спорудив в Упсалі велике капище, і там була його столиця. Туди йшла данину з усіх його земель, і там було все його багатство. Тоді були врожайні роки у всіх країнах. Шведи приписували їх Фрейру. Його шанували більше, ніж інших богів, тому що при ньому народ став багатшим, ніж був раніше, завдяки миру і врожайним рокам.

Фрейр захворів, і коли йому стало зовсім погано, люди стали радитися і нікого не пускали до нього. Вони насипали курган і зробили в ньому двері і три вікна. А коли Фрейр помер, вони таємно перенесли його в курган і сказали шведам, що він живий, і зберігали його там три роки. Всі податі вони зсипали в курган, в одне вікно - золото, в інше - срібло, а в третій - мідні гроші. І благоденство і мир зберігалися.

Фрейя стала тоді здійснювати жертвопринесення, оскільки з богів вона одна залишалася в живих, і вона тоді дуже прославилася, так що її ім'ям стали називати всіх знатних жінок, а також будь-яку власницю свого майна і будь-яку господарку.

Коли все шведи дізналися, що Фрейр помер, а благоденство і мир зберігаються, вони вирішили, що так буде весь час, поки Фрейр в Швеції, і не захотіли спалювати його, і назвали його богом благоденства, і завжди з тих пір приносили йому жертви за урожайний рік і світ» (22).

До введення християнства та ще кілька століть після цього руські майстри розробляли тільки зооморфні і рослинні орнаменти. Це важливий момент. Саме християнство принесло у Русь-Україну антропоморфні мотиви.

Зверніть увагу на надзвичайну схожість зображувальних мотивів Київщини і Галичини.

Людині, яка мислить у рамках християнської моделі бачення світу, важко уявити собі дохристиянське світовідчуття, коли людина усвідомлює себе результатом еволюції Всесвіту, планети Земля, рослин, тварин – усі вони є нашими пращурами, ми містимо у собі їх частку. Важливо розуміти, що поняття навії не обмежується тільки людським світом, у ході розвитку людини і осмислення навколишнього середовища, люди розуміли і бачили єдність та взаємопроникність людини з усім світом фауни та флори і космосом загалом.

Серед навій окремо варто виділити Сімаргла, який є уособленням сили усіх навій усіх родів. Крила Сімаргла темною хмарою вкриває і захищає нас від ворогів, якщо його покликати, і якщо ви достойні цього. Але Сімаргл здатен і карати. 

Продовження тут

 

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

   
© newspravda.com