Підписка на RSS

Ваша електоронна пошта:

   
Загрузка...
   

Сьогодні у рамках нашого конкурсу вірші В’ячеслава Гука – сучасного українського поета, прозаїка, перекладача, есеїста, засновника сенсо-фізіологізму як літературного напряму.

Народився 15 серпня 1974 р. в м. Саки, АРК. Закінчив філологічний факультет Сімферопольського державного університету. 2003 року вступив до НСПУ. 2007 року отримав грант Президента України на видання роману «Синдром дитячих спогадів». Лаурет Міжнародної літературної премії ім. Івана Кошелівця (2012). Автор сімох поетичних збірок і шістьох романів. Твори письменника перекладено англійською, французькою, німецькою, шведською, болгарською та вірменською мовами.

 

 

ПАМ’ЯТІ СІЛЬВІЇ ПЛАТ
Прошито світлом осені кімнати,
Як до сорочки ґудзика пришито,
І ластівку вже складно відшукати
В пустому полі, де зібрали жито.
Але я відчуваю з кожним разом
Твою присутність – хоч тебе й немає,
І мокрі рушники душили газом
На цій землі, яку назвали раєм.
В високих вікнах – небо почепили,
Мов сходила зоря на небі рання,
І ліфт рвонув униз, як кров із жили, –
У суміш світла, темряви, кохання…
З очей не спала запрана полуда,
А світло прошивало сукню й тіло,
Висіли сни між ранком і полуднем,
Які від себе ти не відпустила.

СМЕРТЬ РОБЕРТА ВАЛЬЗЕРА

Зростається кістка – і мерхне у небі зоря,
синім лезом ручай застрягає у спаленій глині,
і стоншує вітер пісок, де все починає з нуля
напружена цівка, що кориться рівно годині.
Так губи сіріють од ранку, як попіл століть,
бо там ще є кров, яка зможе й на шиї напнути
артерії – жили, – там холод осінній стоїть
на схилах, як дощ, як овечі гурти каламутні.
В залізнім замірі – слова збережуть свою суть,
визначить око правильність форми – і оберт
останнього колеса, де знову слова оживуть –
у горлі, як в гирлі життя, яке час – покоробить.
Як дати ще жити, як покласти – останній зарік,
щоб вже розсмоктався рубець кучерявого гаю,
де поле – це вижатий простір, розмитий потік,
де перша зоря, ніби полум’я слів, – догоряє.
Замерзне сльоза на щоці, ніби голос живий
всередині тіла, де кров вже давно не холоне,
де липне до ніздрів тільки запах бензину, – жалій
усе, що піде за межу, що заглухне, як дзвони.
Як мертвий метелик, якому дав прихисток лід,
в урочій красі навесні оживе, певно, знову,
так тихий приплив на берег виносить умить
присмак чорної люті чи хвилю, тяжку і солону.
Але за припливом зненацька настане відплив,
який стече з рук в глибочінь по розкиданій гальці,
і те, що було, що колись ти зберіг, полюбив, –
намерзне диханням у скуреній наспіх цигарці.
І може, відчуєш, як гребенем цупкого хребта –
полізуть мурахи, як шкіра напнеться і – в’язи,
і в сивім свічаді води, як в диму, оживе пустота –
метелик, вмурований намертво в лід, ніби в’язень.

 

***
Відпусти мою пташку, що тримаєш в руці, відпусти,
вже білизна досохла на шворці в крізному дворі,
а мені доведеться до тебе так довго іти,
і так страшно заснути: мій серпень давно догорів.
Пташка хоче злетіти, ти ж тримаєш її у руці,
відпусти її, прошу, хай злине угору, нехай
обезуміла повінь поглине на кухні стільці –
і мене – і тебе, але сни мої – не відбирай!
Я шептав тобі тихо: голуб моє тіло, голуб,
а сухе простирадло накрило тебе назавжди,
я згадаю твій голос, зашитий між лагідних губ,
я пригадую зливу й жахне бурмотіння води.
І ніяк під сорочкою в мене не гоїться шрам,
мені страшно так жити, чому, поясни, поясни,
я ішов замінованим полем назустріч літам,
а те поле було – у тобі, у відрізанім сні.
Не кажи мені, прошу, чому твої губи тремтять,
час минає так швидко, міліє повільно ріка,
і згоряє самотність у полум’ї вмерлих багать,
відпусти мою пташку: у тебе кривавить рука.

 

загрузка...

Додати коментар


Захисний код
Оновити

   
© newspravda.com