Loading...
   
   

Підписка на RSS

Ваша електоронна пошта:

 

   
   
абстракція

Сьогодні у нашому конкурсі поезія Тетяни Шкарлути-Синьоок з Черкащині.

Закінчила Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, навчається в аспірантурі. Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олеся Гончара в номінації "мала проза". Фіналіст конкурсу художнього репортажу "Самовидець-2014". Редактор відділу листів та інформації газети "Літературна Україна".

 

 

Кулі крізь ніч

Будь ласка, поспімо ще трішки: спинка до спинки, ступня до ступні,
Так, як давно не було й не буде найближчі дні.
Знаю: думки тривожні не зникнуть і уві сні
Бачу я крізь повіки сльози чиїсь на вікні.
Схопишся. Де ці, у біса, шкарпетки – спросоння.
Гатить кулями дощ на моє підвіконня.
Втім, що я знаю про кулі?
Я все життя сплю. І зараз от теж заснула.

Ти заважав мені спати: побиті плечі, впритул гранати.
Що мала я робити? Годувати, жаліти, ґудзики пришивати,
Сушити тобі волосся і в тім’я тебе цілувати,
І не турбувати тебе, і від новин не відривати.
Мовчки твої підошви від кіптяви відтирати.
Бродити вулицями, де ще недавно лежала бруківка,
Годувати людей, що вже забули, де їхня домівка,
Слухати, як летить гімн в пащу неба зимового,
Бачити, як жбурляють каміння, мов серце відірване,
в ворога.
Думати: скоро минеться, ще трішки, ще трішки,
Чергувати з волонтерами на лікарняному ліжку,
А зранку не ждати маршрутки – і до метро пішки.
А вдень безнастанно ходити і дивуватись:
Як всі ці люди ще ходять на пари, а ті все ще можуть сміятись…

…А як усе починалось! Усмішки, смуги на прапорцях,
Кожен зі стягів цих був ніби особисто тобі до лиця,
Якось незручно й невчасно про це згадала,
Коли в них стріляли, і сльози в маску брудну стікали.

…Ти не даєш мені спати і досі, хоч це вже ніби й не з нами,
Це просто «новини» поряд із мемами й картинками з котами.
Це просто скупі рядки недоладного вірша.
І вони мені не дають мені спати. Їх була сотня. Зараз – більше.

***
Є речі, які не минають. Іноді краще не знатися з ними.
Коли допікають, їх до стільця в’яжуть ременями гамівними.
Їм заклеюють рот і маску на них зодягають,
На нахабно-болючі речі, що не минають.
І сідають напроти і дивляться. Перемога це чи поразка?
Втім, тепер всі бачитимуть тільки маску.
Для всіх раптом «незалежні» і «позитивні»
Наодинці з собою – дурні і вірні,
Майже як собаки або діти…
Урок засвоєно, треба радіти.

…І тоді ти,
вбивши речі, які не минають,
Поспішаєш, дивишся на атлас зблідлий,
І ні чорний янгол, ні білий
за тобою не встигають.

Мчиш туди, де
сонце пливе над полями,
і де ловлять рибу руками,
Де, здається, життя зупиняється
І де зайві люди у сни не втручаються.

Там де спати не хочеться вже на світанні,
Де пасуться коні – гніді і булані,
Де під ноги стелиться теплий дим.

І де справжнім, як біль і сміх,
Видається твій вірний гріх
І нікого нема між тобою і Ним.

***
Зупинись, дивна дівчинко, озирнися у вічі літу,
Тільки поле, і вітер, і кіт – твої випадкові свідки.
Висота перелазу притягує, ніби магнітом,
Цей твій задум, він міг народитися тільки влітку.

Ти хотіла літати. Злетіти, розкинувши руки,
Та натомість ледь дихала, мов розчавлена, під перелазом.
Реготали батьки, як дізнались, а зараз регочуть онуки:
«Ба, ну як ти могла таке втнути у другому класі?»

І тому вона «бабочка» – не бабуся, не бабця.
Хоч у бабоччиних дітей підростають діти,
Вона все за своє – покличе котрогось з зухвальців:
«Так, у мене не вийшло. А що як у тебе вийде?»

 

загрузка...

Додати коментар


Захисний код
Оновити

   
© newspravda.com