Loading...
   

Підписка на RSS

Ваша електоронна пошта:

 

   
   
сучасна українська проза

Сьогодні у нашому конкурсі оповідання Анни Рибалки з міста Львова.

Справжнє обличчя

Дівчинка сиділа на березі моря і старанно ліпила щось із вогкого піску. Невдовзі на рівній піщаній поверхні постав замок із вежами та прибудовами, оточений муром та ровом (орудуючи лопаткою, як ковшем бульдозера, мала довго поглиблювала рів, а потім залила його каламутною водою, начерпаною у пластмасове відерце). Трохи згодом довкола замку виросли розсипи менших, нижчих будиночків, схожих на пиріжки з піску: село.
А от там, неподалік, буде ліс – треба буде піти назбирати зелених, сплутаних  водоростей, що нанесла на берег хвиля, і розкласти тут, щоб було хоч трохи схоже на дерева. А там – дорога, довга, довга стрічка, - вона обкрутилася довкола замку, розмотуючись, оминула село і ліс...
Мала так захопилася роботою, що не помічала нічого, що діється довкола. Раптом різкий вереск змусив її здригнутися і рвучко підвести голову.
-    А-а-а-а-а! – щосили волаючи, білоголовий хлопчисько біг по піску до моря. З розбігу він налетів на щойно завершений замок, ногами розваляв башти і мур, наступив у рів і побіг далі. Щоправда, за кілька кроків зупинився і озирнувся – помилуватися ефектом від скоєного.
-    Ти!.. Нащо ти все розвалив?! – мала задихнулася від обурення, її рот перекривився, губи затремтіли, а на очі набігли горючі сльози – так шкода їй було прекрасного замку, безнадійно зіпсованого, і власної кропіткої роботи…
-    «Нащо ти все розвалив?!» – тоненько і пискляво перекривив її хлопець, корчачи гримаси. – І-і-і, давай, заплач!.. Плакса.
Проте дівчинка, кліпнувши кілька разів і закусивши губу, заспокоїлася. Їй уже розхотілося плакати; та й соромно було ревіти перед отим хлопчиськом. Вона підвелася на ноги і хотіла уже було побігти туди, де лежала і засмагала її мама.
-    Пішли купатися! – раптом крикнув їй хлопець.
-    Мені мама не дозволяє купатися самій! Я не вмію плавати! - Мружачись від палючих сонячних променів, дівчинка крутнула головою у той бік, де були дорослі.
-    Дурна! Ну і сиди тут! – і хлопець з розгону побіг у воду, здіймаючи бризки хвиль. Забігши подалі від берега, він пірнув. Через якийсь час білява голова знову з’явилася на поверхні води.
-    Тону! А-а-а! - зарепетував хлопець, розпачливо махаючи руками, а тоді став на дно – там, де він стояв, вода насправді ледь сягала його грудей. – Рятуйте!
-    Сам дурень, - буркнула дівчинка, демонстративно повертаючись до нього спиною. – Я на тебе не дивлюся, - додала вона рішуче і знову присіла навпочіпки перед руїнами піщаного замку, розмірковуючи, чи не вдасться відбудувати його наново.


З дитинства Олену мучив той самий жахливий сон. Вперше вона побачила це жахіття років у дев’ять.
 Тоді їй наснилося, буцімто вона іде  широким битим шляхом серед якоїсь глушини. Глупа ніч; яскраво, наче ліхтар, світить угорі, поміж хмар, місяць. Вдалині чорніють низенькі хатки – де-не-де блимає світло у вікні. Дорога стелеться через поле, прямує до величезного горба, на вершині якого стирчать зубці кам’яного муру і темною громадою височіє замок. Величезний середньовічний замок з каменю, з товстими стінами і крихітними віконцями, що його можна добре розгледіти при світлі місяця.
 Жодного разу їй не доводилося бачити нічого подібного – ні у реальному житті, ні в книжкових ілюстраціях чи на полотнах художників. Проте уві сні вона звідкись добре знає цю місцевість.
 Опустивши голову, Оленка бачить, що її ноги босі, а на ній – довга сукня якогось чудернацького крою. Вона іде вперед, ступає по твердій землі, що холодить ступні, швидко, захекуючись, чуючи, як стукає, відлунюючи у скронях, серце. Наче хоче утекти, заховатися від когось. Бо зовсім поруч зачаїлося щось лихе, страшне. І воно підкрадається, поспішає до неї, поки невидиме. Оленці дуже лячно, хоч вона і не може збагнути до ладу, що вселяє у неї такий панічний жах. Нічна темрява? Пустельна дорога? Замок попереду? Ні-ні, це не те, тут є ще щось, і воно уже наближається…
 Оленка раптом зауважує на шляху людську постать, що виринає нізвідки, як привид. Це жінка. Дівчинка поспішає до неї, ось вона біжить, на ходу наступаючи на довгу сукню, наздоганяє, хапає за руку. І одразу впізнає – це тітка Тамара, сусідка, що живе у квартирі навпроти із їхньою. Але чому вона тут?.. Оленка із зусиллям розмикає губи, намагаючись щось сказати, запитати, але тут її увагу привертає голосний звук на дорозі попереду.
Скрип коліс. Хтось їде їм назустріч.
Попереду вимальовуються контури воза, доверху навантаженого чимось, наче лантухами, чи що. Віз вперто тягне, низько похнюпивши голову, худюща шкапа. Попереду сидить чоловік – високий, одягнений у довгий темний плащ із каптуром. З немилосердним рипінням віз наближається.
Раптом тітка Тамара скрикує і валиться на дорогу, мов підкошена. Тоді незнайомець у плащі простягає вперед довгі кощаві руки і, легко, мов порожній лантух, хапає її і кидає на віз згори.
Тут Оленка і розгледіла те, що лежало на возі. Не мішки і не лантухи, ні. Це були людські тіла. Але у цю ж мить вона зауважує й інше – довгі руки, білі руки живого мерця, що тягнуться до неї, намагаючись схопити… Страшенний біль проколює її серце, нанизує голкою, паралізуючи.
 Мала прокинулася, кричачи, мокра, як миша, від поту, відчуваючи в роті якийсь незнайомий жахливий присмак. Ввімкнувши світло, вона сиділа на ліжку, трусячись усім тілом, жахаючись від самої думки про темряву.


Мати міцно, до болю схопила її за руку. Оленка давно вміла переходити дорогу сама, без супроводу дорослих. Але зараз мама стиснула її долоню, мов хотіла розчавити, і не відпускала.
 Тіло жінки, збитої на пішохідному переході, лежало непорушно. Водій машини, що її збила, - хлопець із білим, як сметана лицем, - саме підскочив до неї, силкуючись підняти. «Не дивися туди!» - наказала мама доньці суворим голосом. Але мала дивилася, всотуючи у свідомість побачене до найдрібнішої деталі.
 Гострим зором вона роздивилася і обличчя збитої жінки. Це була їхня сусідка.


-    Ой, яка ж ти молоденька! – вигукнула огрядна тітка у халаті, що котила лікарняним коридором візок, на якому стояв величезний металевий баняк з кашею та підноси із нарізаним скибками хлібом. Її здивування було цілком зрозумілим – на цьому поверсі, де розміщувалося інфарктне відділення, зазвичай лежали пацієнти років шістдесяти-сімдесяти. А блідій дівчині з довгим темним волоссям, зібраним у хвіст, що вийшла в коридор, на вигляд іще й тридцяти не було.
 Олена слабко посміхнулася у відповідь, знизала плечима, - мовляв, що тут поробиш, так уже сталося, - і повернулася у палату, несучи дві тарілки з перловкою. Для себе і сусідки. Поставивши на стіл тарілку, вона машинально заходилася черпати кашу ложкою, змушуючи себе жувати і ковтати.
Ти мусиш їсти. Щоб жити.
А хто сказав, що мені треба жити?
Рука поволі совала ложкою по тарілці, розмазуючи кашу, механічно, вже не підносячи до рота чергову порцію. На одному із пальців при світлі лампи тьмяно поблискувала золота обручка.
-    Оленко, ти заміжня? Чому чоловік тебе не провідує? – запитала у неї вчора молоденька медсестричка, балакуча усміхнена чорнявка, поставивши крапельницю її сусідці.
Олені подобалося розмовляти з цією медсестрою. Приємно було дивитися на її свіже рум’яне обличчя, що так впадало у вічі серед цього старечого царства. Проте зараз дівчина відповіла поволі, неохоче:
-    Мій чоловік помер.
 Обручка – це була пам’ятка по Орестові. Проте Олені не хотілося слухати люб’язні слова співчуття чи переповідати подробиці свого минулого. Про те, яким хорошим був її чоловік, як гарно жили вони разом. Доки він не помер через пухлину мозку. У двадцять вісім, через два роки після одруження.


Її сусідка по палаті вибралася «на прогулянку». Себто вона збиралася дійти до кінця коридору на поверсі, перебалакати з іншими інфарктниками, яких здибає по дорозі, і повернутися. «Гуляння» зазвичай тривало хвилин двадцять.
Дівчина сиділа на ліжку, втупившись кудись у простір. Коли вона залишалася сама і не потребувала удавати перед людьми спокійну, її обличчя набувало виразу дивної впертої зосередженості на собі. Як у людини, яка хоче пригадати щось надзвичайно важливе і не може.
 Олені було чимало відомо про смерть. Всупереч граматичним правилам рідної мови вона добре знала – Смерть насправді чоловічої статі. Пригадуючи власні кошмарні сни, вона знала навіть, який на вигляд той, хто забирав почергово її рідних, знайомих, друзів. От тільки обличчя його не бачила.
 І щоразу це відбувалося однаково. Спершу їй снився той самий сон. А через декілька днів із кимсь траплялося нещастя. Хтось, кого вона добре знала, помирав чи важко хворів.
Олена зітхнула, підвелася з ліжка. Підійшла до дзеркала, що висіло на стіні – зачесатися. Волосся, електризуючись, злегка потріскувало під бороною металічного гребеня. У неї було чудове волосся, довге, густе, хвилясте. От тільки з того часу, як вона його востаннє фарбувала, воно встигло трохи відрости. І уже видно сивину.
 Що ж, думала дівчина, зачісуючись, тепер вони із мамою залишилися удвох – з цілої родини. Дивно склалося. Зараз саме мати і може стати наступною. Припустимо, міркувала дівчина, я таки зможу її врятувати. Якщо це я і є та, хто накликає смерть на усіх, то мені треба зробити так, щоб не побачити знову зловісного сновидіння. Як? Вбити себе, наприклад.
Подумавши про це, вона завершила чесання. Востаннє оглянула себе в дзеркалі. Сховавши гребінь, наново вмостилася на ліжку і зосередилася на своїх міркуваннях.
 Так. це міг бути вихід, але… Тоді мати залишиться зовсім сама, вона ж просто збожеволіє! Ця думка тримала Олену у заручниках останнім часом, коли бажання накласти на себе руки ставало надто сильним.
 Рипнули двері, відчиняючись. Повернулася в палату Оленина сусідка, перервавши роздуми дівчини.


Життя тут було розміреним, строго регламентованим. Обхід лікуючого лікаря, уколи, крапельниці, сніданки, обіди і вечері – все за розпорядком. І відвідини рідних щовечора.
 Оскільки їх було у палаті двоє, то розмовляти вони могли лише між собою. Точніше, говорила балакуча бабуся, Олена слухала. Терпляче, хоч і не надто уважно, час від часу киваючи чи кидаючи якусь ввічливу репліку чи запитання, що, ніби сухий хмиз, підтримували рівне горіння вогнища сусідчиного монологу, не даючи йому згаснути. Часом, заколисана скрипучим монотонним голосом, що лунав зліва, дівчина починала куняти носом і засинала.
 Про себе ж Олена практично не розповідала. Сказала лише, що живе зараз удвох з мамою. Що вчилася в художньому училищі, потім – в інституті прикладного мистецтва, який зараз перейменували в академію мистецтв. І трохи – про родичів. Нема про що говорити, словом. А у перервах між балаканиною Олена читала якусь книжку. Сумлінно, наче студентка перед іспитом, підкреслюючи олівцем окремі речення у тексті. Книгу, де йшлося про те, як керувати власними снами.
 Теревені тривали навіть після того, як вони вкладалися спати. Бабця саме, - втретє  за тиждень, - розповідала їй довжелезну заплутану історію про пошуки у її домі вафельниці, у пропажі якої стара звинувачувала одну із своїх невісток, коли Оленині повіки міцно стулилися, і дівчина поринула у важкий тривожний сон.


 Дорога, залита місячним світлом. Неприродно яскравим, наче штучним. Вона іде босоніж, поспішаючи уперед. Куди?.. Навіщо їй іти?..
 Вона не сама на шляху, он попереду ще хтось дибає, поволі. По ході видно, що це дуже стара людина. Олена легко впізнає її навіть зі спини – це бабця з її палати.
 З посвистом холодного нічного вітру у вуха вривається добре знайомий звук – рипіння коліс дерев’яного воза. Олена відчуває, як холоне і твердне, мов кам’яніє, її тіло. Ось уже наближається до них із бабцею коняка, запряжена у віз, поволі, але невблаганно. І їм нікуди сховатися у відкритому полі, і немає сили тікати.
В паніці дівчина роззирається, мов шукаючи рятунку. Незнайомець у плащі хапає бабцю, і мов ляльку, закидає її на віз. Відчуваючи у роті жахливий присмак – вогкої холодної землі, могильної землі, що скрипить на зубах, - Олена підводить очі.
 Глянути в його лице.
 Це внутрішній наказ. Дівчина затвердила його у пам’яті вдень і зуміла пригадати тепер, уві сні. Подивитися просто на нього. Вона ніколи не бачила лиця під каптуром; але зараз Олена не відверне погляд, не побоїться, не затремтить.
Високий незнайомець схиляється над нею. З відчайдушним зусиллям простягаючи руку, щоб здерти з його голови отой каптур, що затіняв лице, дівчина шарпнулася вперед…
 З криком вона сідає на ліжку, відчуваючи я к липне до спини, холодячи тіло, нічна сорочка.
Сірий світанок. Вереск Олени мусив би розполохати усіх на поверсі. Та бабця у ліжку навпроти навіть не поворухнулася. Пряма і непорушна, вона і далі лежала собі, вкрита ковдрою до підборіддя. Намагаючись не дивитися у її бік, дівчина підвелася. Треба покликати медсестру, думає Олена, і її підборіддя тремтить.

Згодом, заспокоївшись, дівчина холоднокровно обмірковує все, що сталося вночі. Їй таки вдалося керувати власними діями уві сні; і якби сновидіння не перервалося у найбільш важливу мить, вона не побоялася б виконати задумане.
Гаразд, лиця отого типа ти так і не побачила. Але отой нічний пейзаж – він може тобі щось підказати?.. Що там було?
Замок. Так, замок, дорога і селище. Колись у її житті уже були ці всі речі, але де і коли?..
Раптом дівчина хапається обіруч за голову і підводиться, із виразом розпачу на обличчі.


…Їй вдалося наново відбудувати замкову стіну, залатавши пролами у ній. І навіть відновити мур, як був. Оленка зводиться на ноги і хоче бігти до батьків. Раптом, згадавши щось, вона обертається у бік моря. Видивляється у хвилі, мружачись. Вода яскраво блищить на сонці, засліплюючи малу. Раптом повз хтось швидко пробігає. Щоправда, цього разу її творіння з піску залишається неушкодженим.
Якась жінка мчить до моря, голосно кличучи сина.


Отже, діти, на сьогодні ви мали завдання описати найяскравіший спогад цього літа. Чудово. Отже, Оленка у домашній роботі розповіла про те, як знайомий хлопець втопився у морі, доки вона ліпила щось із піску, забувши про все на світі…
 Та ні, це ти вже вигадуєш, фантазуєш, це трапилося ще до того, як ти пішла до школи. І ти не писала про таке у домашній роботі, це вже точно. І нікому ніколи не розповідала.
 Іноді ти щось робиш чи чогось не робиш, а наслідки воно має непоправні. І потім тебе все життя мучить, що ти замість стежити за кимсь, була зайнята своїм. Півгодини твого життя, які ти згадуватимеш, які тобі снитимуться. І гірко жалітимеш, що не можна прокрутити час назад.
Її мордувало це потім, бо вона думала, що могла б тоді чимось зарадити. Помітити, що хлопець тоне. Покликати на допомогу. Дівчина твердо вірила, що у її владі було не допустити його смерті. Мала вона рацію чи ні, а воно досі лежить тягарем на її душі. І це була подія, з якої все і розпочалося. І замок у її снах – із того, дитячого спогаду.
Чудово, з краєвидом ми, здається, все з’ясували, думає Олена. Тепер черга за найголовнішим.


 День пройшов точнісінько так само, як всі попередні. З тією різницею, що в палаті панувала мертва тиша. Нової сусідки дівчині ще не підселили.
 Вона снувала туди-сюди палатою, насуплена, мотаючи, як прядиво, нескінченні думки про одне і теж. Прядиво, прядка… Як там було у казці – королівна вколола палець прядкою і заснула на сто років?.. От і вона, Олена сьогодні перетвориться на сплячу королівну. Відчує себе особою царської крові, хоч у доволі незвичний та екстравагантний спосіб.
Снодійнім вона запаслася давно. З того часу, як вперше зринуло на думку – а чи не варто покінчити зі усім цим раз і назавжди. А тепер воно, гляди, врятує її, замість убити.
  Перед сном Олена ретельно вмилася і вбралася в нову піжаму. Раптом вона все-таки не прокинеться: нехай її вранці знайдуть у належному вигляді.
 Так, не думати про це.
Вимкнувши світло, вона лягає у ліжко, наче на операційний стіл, відчуваючи, як накочується сонна змора. Добраніч, бажає собі наостанок, і заплющує повіки, стрімко падаючи кудись вниз, у провалля, у суцільну темряву.


Тверда земля холодить босі ноги. Дорога звивається попереду, тонучи у нічній темряві. Олена поспішає вперед, крутячи навсібіч головою – чи не з’явиться у неї, раптово виринувши нізвідки, новий супутник.
 Ніде нікого. Може, це означає, що сьогодні вже таки її черга?
Дівчина глибоко вдихає холодне повітря, сторожко прислухаючись. Ось воно – голосне жалібне рипіння незмащених коліс, мов скарга на долю. Цей звук розриває їй серце. Вона до болю напружує зір, вглядаючись у морок, і молить, щоб віз над’їхав швидше.
 Ось суне назустріч віз, запряжений шкапою. Доверху заповнений своїм страшним вантажем. І знайома постать у плащі з каптуром. Олена спазматично шарпається, але вольовим зусиллям залишається на місці. Нарешті вона робить крок, не зводячи погляду з воза. Крок вперед. Віз буквально насувається на неї, як гора, як льодовик, зблизька він видається нажаханій дівчині величезним. І той, хто сидить на ньому, височіє над нею, як кам’яний шпиль, як занесена над головою сокира ката. Він нахиляється над Оленою, простягає вперед довжелезні тонкі руки, наче ловлячи її.
 Несамовитий жах скипає всередині, у грудях, рветься назовні, щоб вилитися у крик, волання, розпанахати ніч, сполохати все довкола. Легені стискає, їй бракує повітря, мов вона під водою. Тіло спазматично смикається, мов тіло пірнальника, бажаючи виштовхнутися назовні з цього мороку, у реальний світ.
Щоразу у цю мить вона і прокидалася. Але не цього разу – випите снодійне, мов тягар, далі тримає її у сні. Олена раптом розуміє, вона знову може дихати, рухатися, діяти. Різким рухом вона зриває каптур з голови напасника. Замість людського обличчя до неї глумливо шкіриться череп.
 Ні, це лише личина, бутафорія. Дівчина хапається за кістяну маску, зриває її, у божевільно сміливому намірі дістатися до суті. Наче шкаралупа горіха, кістяна накривка ховала старечу голову, оточену звихреним ореолом сивого волосся. Завмерши на мить, Олена вдивлялася в зморшкувате обличчя померлої сусідки по палаті, а потім, легко торкнувшись пальцями крижаної шкіри померлої, акуратно стягла її лице з голови, наче маску. Так реставратор знімає шар фарби з полотна, щоб знайти те, що заховане під ним.
  Блідий, наче мармур у місячному сяйві, згори на неї тепер дивився Орест.
 Дівчина завмерла. Першим порухом її було – кинутися до нього, схопити в обійми, міцно-міцно притулити до себе, щоб більше ніколи не відпустити. Її чоловік стояв перед нею, точнісінько такий, яким вона його запам’ятала – адже його обличчя закарбувалося у пам’яті до найдрібнішої рисочки.
Невже це він?!
 Олена піднесла руки наосліп, тремтяче блискуче мереживо заслало їй зір. Вона так довго чекала на нього. Вона хотіла померти, бо їй було так боляче прокидатися щоранку і розуміти, що він знову їй снився. Зате вони тепер будуть разом, удвох, вічно…
Її руки ходили ходором, торкаючись Орестового чола. Проте Олена впоралася – зняла машкару чоловікового обличчя з голови того, хто стояв перед нею. Далі вона здіймала шар за шаром, лиця померлих, за якими той ховався. Вона мусить дістатися до його справжнього обличчя.
 І роздивиться істинне лице Смерті.
Ось скинуто останню маску. Раптом незнайомець згорбився, зіщулився, тонучи у складках свого широкого плаща. На очах він ставав все меншим на зріст – нижчим за неї, Олену, меншим, ще меншим…
І ось перед нею стоїть хтось зовсім уже малий, наче дитина. Крихітний білявий хлопчак років шести, тремтячий з переляку. Він дивиться на неї, задерши голову догори, підводячись навшпиньки і лице його кривиться до плачу, а у великих очах, - Олена виразно це помічає при світлі місяця, - блищать сльози переляку.
 Олена розуміє, що це і є той кровожерний монстр, кого вона так панічно боялася всі ці роки, від кого прожогом тікала у нічних жахіттях. Той, хто змушував її прокидатися серед ночі у холодному поту. Хто так її мучив, довів до божевілля, мало не до самогубства. Хто вкрав у неї друзів, рідних. Вбив Ореста. Той, у чиє обличчя вона не насмілювалася глянути.
 Вредний шестирічний хлопчисько.
 Вона тупо дивиться на нього, не відчуваючи навіть злоби. А потім злегка нахиляється до нього, - хлопець відступає, - і говорить тоном, яким зазвичай розмовляють з дітьми:
-    Ти хотів, щоб я пішла з тобою? Тому забирав моїх рідних?
Хлопчисько вперто мовчить.
Після паузи Олена озивається знову. Спокійно і лагідно:
-    Тобі страшно самому іти туди, так? – Вона злегка киває головою у бік дороги, що простягається у темряву. – Ти хотів мати супутника?
Але я не піду з тобою. Чуєш? Я не хочу. Ти підеш туди сам, - і вона,  торкнувшись хлопцевого плеча, повернула його лицем до шляху і легко підштовхнула. – Іди.
 Кутаючись у довгий плащ, хлопець зробив крок, віддаляючись від неї. Ще крок. Ось він уже слухняно чимчикує дорогою, пішки, полишивши свій віз і шкапу. Не озираючись. Сам-один.
Провівши поглядом дитячу фігурку, Олена рішучо наказує собі: «Тепер я мушу прокинутися!» Вона вірить, що тіло послухає її. Що вона зараз одним вольовим зусиллям вирветься із цього мороку у реальний світ, туди, де є сонце і барви. І житиме.
Дівчина вдихає на повні груди і розплющує очі. І тут же мружиться від ранкового сонця.


Наступного тижня її випишуть. Нещодавно думка про повернення додому лякала її; тепер Олена буквально рахувала години до того моменту, коли переступить поріг своєї квартири.  Так, думала дівчина, пора знову братися за роботу, яку вона закинула. Струсити пилюку з полотен і підрамників.
Якщо раніше збоку видавалося, що Олена щосили, з болісною напругою намагається пригадати щось важливе, впіймати спогад чи образ, який тікає від неї, то тепер вона геть перемінилася. Її очі зараз блищали завзятою енергією і вдоволенням. Радістю мисливця, чиє полювання було вдалим. Щастям людини, чия творча ідея вже сформувалася у свідомості, і залишається тільки надати їй, ідеї, видимої для інших форми.
О, вона надолужить згаяний час, думала дівчина, уявляючи свою майбутню роботу. Це буде, без сумніву, щось грандіозне.
Твір, що прославлятиме життя і перемогу над смертю.

загрузка...

Додати коментар


Захисний код
Оновити

   
© newspravda.com