Загрузка...
   
Loading...
   

Підписка на RSS

Ваша електоронна пошта:

 

   
   
літературний конкурс

Сьогодні у нашому конкурсі "Микита. У Бій" Ірини Підченко.

 

Микита. У БІЙ


Ніколи не знаєш, чим все почнеться,  чим закінчиться наш день. Коли вночі лягаєш спати, ніколи не знаєш, чи прокинешся взагалі вранці, чи звернеш ті золоті гори, які напланував перед сном. Ми не знаємо, коли оступимося, і тільки з часом помічаємо, як змінюється наш світ. Як починається день звичайних людей? Ви прокинетеся, будете займатися особистою гігієною, (головне не забудьте побажати вдалого дня собі у дзеркало, щоб день пройшов радісно і успішно), приготуєте сніданок, нагодуєте кота чи собаку та, слідкуючи за часом, направитеся в школу або на роботу. Але що відбувається в той час, поки ви ще не дійшли до потрібного місця? Цілком нічого, всі давно звикли до буденності, стали зовсім непомітними. Дерева, які за роки вашої  молодості виросли на кілька голів, квіти, які цвіли (але так і не були поміченими ні одним перехожим), ключі птахів, які  прилітають і відлітають кожного року та зморшки з сивиною батьків, котрих так часто змушуємо хвилюватися. Що відбувається далі? Ми працюємо, хто за професією, а хто задля майбутнього. Кожен сам обирає свій шлях, тому дехто свій день використовує на повну силу, а дехто, себе обманюючи, відкладає все на завтра. Потім, можливо, будуть додаткові заняття або гуртки за інтересами, а ввечері настане знову дорога додому. У вечорах є також багато прекрасного, коли сонце тільки починає сідати, видніються тоненькі промінці, які ніби осягають все, що є на їхньому шляху. На горизонті як на картинці вимальовуються чарівні барви природи, які наче виводить з дня на день геніальний художник своїм чарівним пензлем. На цьому живому полотні видніються червоні, рожеві, помаранчеві кольори, які зачаровують усіх небайдужих людей до свого існування. До речі, а ви ніколи не замислювалися, як ви ставитеся до свого життя? Живете на цьому світі чи виживаєте? Від вашого настрою залежить і ваша доля, тому треба відкидати усі свої сумніви і згідно моралі будувати своє щастя. Коли настає темрява, в домівках вмикають світло, готують вечерю, займаються домашніми клопотами і, виконавши всі свої обов’язки, лягають відпочивати з мріями про вдалий завтрашній день. Дехто після ночі більше не розплющить  очей, дехто їх навіть не змикав, хтось буде себе не дуже добре почувати і тому залишиться вдома, а хтось продовжить свій звичний режим. Багато людей тільки зранку вимикають кімнатне світло, таким чином вважаючи, що ніякі страхи і кошмари їх не дістануть. Але чого боятися? Всі ми народжуємося з темряви, в неї і відходимо, така наша сутність, і кожному відведений різний час. Ось так мимоволі годинник і вбиває нас. Прийшла жадана весна, після довгих надоїдливих морозів все ж таки настали теплі дні. Дуже швидко розпустила береза свої красиві коси, тюльпани вже видніються з ледь теплої землі, і маленьке зелене листячко каштана, яке завжди зачаровувало мій погляд, теж прокинулося. І на душі справді царює весна, починається прибирання території нашого села Вишнопіль, яке має  декілька хуторків. Кожен двір села, обсаджений деревами та
квітами, скрізь клумби та пахучі алеї,  які притягують до себе своїм звабливим та милим виглядом.
 

Серед села красується старий колодязь, який завжди реставрує мій дідусь з своїми товаришами. З того колодязя вже давно ніхто не черпає води, але кажуть, якщо кинути туди монету, то здійсниться будь-яке бажання. Я не виняток з тих, хто вірить у легенди пращурів, тому, накидавши туди побільше добрих грошей, я загадав, щоб мені подарували сестрицю.
До речі, а хто я? Мене звати Прокопенко Микита Миколайович, навчаюся у 10 класі і скоріше вчусь добре, ніж погано. У мене є батько Микола та мати Тетяна, між ними завжди сімейна гармонія, тому сварок у нашому будинку не буває. Також я маю старшого брата Олега, він дуже відповідальний, розумний, і я знаю точно, він завжди дасть слушну пораду.
…Так, переглядаючи старі фотографії, я і почав замислюватися про сенс життя, про час, про те, як багато ми не помічаємо навкруги. Поглянувши на фото, просто не віриться, що багатьох речей вже просто не повернути, і багато традицій втратили свою сутність, а лінь,користолюбство і байдужість стали традиційними для більшості населення. Останнього тижня я мав багато вільного часу, тому приділив його переглядам альбому, адже ми всією сім’єю вимушені знаходитися вдома з приводу непередбачуваних «канікул».
Нещодавно наше село втратило свій спокій. Сільськими вулицями почали роз’їжджати дорогі іномарки. Олігархи виступали з діловими пропозиціями продати вишнопільські землі за великі гроші. Частина людей згодилась, і вже через декілька днів покинула рідний край, решта була категорично проти того, щоб їх батьківщину зрівняли з землею і на цьому місці будувалися нові палаци для багатих та просто впливових людей.
Після тактовних вмовлянь та пропозицій почалися погрози та утиски, людей залякували, після чого батько сказав запертися вдома, зібрати речі та не виходити. За три доби з’явилися  незнайомі люди, через що ніхто більше із селян не зміг спати. Вже тиждень сидимо в коморі з матір’ю, переглядаючи старі фотографії, обговорюючи різні проблеми. З  маминих розмов я дізнався багато цікавого про своє та братове дитинство. Останнім часом я дуже віддалився від батьків, тому був дуже радий, що так все склалося. Кожну ніч чути нестихаючі постріли, шум ваління дерев, відлітання шматків шиферу з дахів, і здалося, ніби ми одні залишилися у цьому світі, і ось-ось снаряд, що руйнує будівлі, потрапить і у нас. Такими діями вони, напевно, намагалися нас залякати, тиснули психічно, що у них, до речі, дуже непогано вийшло.
Декілька разів, визирнувши з комори на вулицю, наперекір батьківським вмовлянням, я спостерігав скупчення людей. Вони бігали з місця на місце, нищили все навкруги, через що я себе ледь втримував, щоб не вибігти вже і не почати хоч щось рятувати.
Своїми очима я бачив, як горіла будівля дитячого садка, з якого і починалося моє дитинство. Я бачив, як тріщали вікна, випадали двері і як згорів до тла весь дитячий майданчик, з якого мене завжди витягала вихователька, щоб покласти спати. Я пам'ятаю. Я буду пам'ятати цю тиху годину. Коли зникала з кімнати наша няня, ми починали бігати по ліжках, кидалися подушками, влаштовували різні змагання, шукали Діда Мороза, пищали і раділи всьому, як це можуть робити тільки діти... Потім ми все ж таки засинали, а коли прокидалися, то більшості дітей вже не було, їх забирали батьки, а решта їла найсмачніші у світі оладики... Я знайшов єдине фото там, де ми були всі разом, нас було всього дев'ять чоловік у групі, але, на жаль, я з ними більше не бачився і таке відчуття, що це був мій найдивовижніший сон, який має назву "дитинство".
 

…Зранку я чув плач дітей. Пожежа зруйнувала їх улюблені розмальовки, іграшки, олівці, рідні кутки, на стінах яких залишилися лише  шматки обгорілих шпалер.
…Почувся постріл. У натовпі, біля згорілої будівлі впала, стікаючи кров'ю, якась людина. Почалася паніка. Люди розбігалися, кричали і наче несповна розуму, штовхали один одного, ніби пробираючись по головах, хотіли втекти першими. На момент забулась людяність, і всі, як комахи, розбігалися по своїх норах.
Наступного дня виявилось, що вбили голову нашого села.  Здогадки про його загибель тільки збільшували страх селян. Борис Олександрович був найбільшим противником нових перебудов. Тому, здається, почали позбавлятися від протестантів. За два тижні було пролито море жіночих сліз. Люди доходили до відчаю, тому ось-ось вже були ладні на все згодитися.
Нагрібши якомога більше книжок, я і надалі сидів з сім'єю в коморі. Мама продовжувала переглядати фотографії і просто з сумними очима говорила, як ми швидко виросли. "Старіння - неминуче, дорослішання - вибіркове", - говорив батько. Мені завжди подобались його погляди на життя і сподіваюся, що буду схожим на нього: буду таким же мудрим, впевненим і стану хорошою людиною.
Вночі знову почалося залякування людей. Шафи весь час хиталися, цокотіли люстри від вуличного гомону. Було враження, що зараз все попадає на підлогу і розіб'ється. З кожним днем шум все збільшувався, а кількість житлових будинків тільки зменшувалася.
 
Люди все-таки покинули місця, щоб не ризикувати життям, а такі, як мої батьки, залишилися вдома, бо це край, де жили їх діди, прадіди... Вони це все так просто не втратять. "Що сталося? Чому ми? Чим їм вподобався саме Вишнопіль? Досить! Досить!" - Ці думки тривожать мене щодня. Нерви здали в цілому, здоров'я за цей проміжок часу погіршилося у кожного, але сила волі та патріотизм не ставили нас на коліна. Розум не міг сприйняти це як реальність, всім хотілося швидше прокинутись від цього кошмару і спокійно жити далі…
…А чи давно ви катались на велосипеді? В альбомі я побачив фотографію, як я зовсім маленьким незграбно катаюся на своєму триколісному червоному велосипеді, і знаєте що? Я був найщасливішим. Нехай падав, нехай я його ламав, пробивав колеса, але яке задоволення отримував від того, що просто крутив педалі та натискав весь час на дзвіночок.
 
Але що найбільше здивувало: я зовсім не пам'ятаю місцевості.  У нас був величезний парк, у якому налічувалося більше тридцяти дерев. Навколо все зеленіло та буяло. У жаркий літній день під величезними могутніми деревами, які робили  прекрасний затишок, всі відпочивали на лавочках. Там завжди проводились різні сільські заходи, спортивні змагання. З часом один за одним спиляли всі дерева, обумовлюючи це тим, що вони вже старі, і швидко встановили нове футбольне поле. Тепер лавочки там були зовсім самотніми, і тільки через деякий час, коли з’явився дитячий майданчик, до нього посипало багато дітвори.
А що зараз? Зараз там переорана дорога, зруйновані ворота та саме футбольне поле,  розбита доріжка... На велосипеді там, на жаль, вже не покатаєшся, все загороджено для нового будівництва.
…Їжі вже стає дедалі менше і скоро, напевно, почнемо голодувати. Олег сказав, що треба рано вранці непомітно втекти до іншого селища і накупити продуктів, я визвався йому допомогти. Зранку ми відправимося у дорогу.
Поки треті півні не співали, ми зібрали речі і як можна швидше і обережніше вийшли за межі Вишнепілля. На шляху я зустрів пекло: на землі нерухомо лежали декілька чоловіків з відкритими ранами, що нещодавно вважалися безвісти зниклими. Їх речі були розкидані неподалік від них самих, одяг брудний та пошарпаний, але в міцно стиснутій руці вони тримали згорток ключів від свого дому. Десь ледь чулися жіночі крики: "Викличте лікаря! Лікаря!" Я ніколи не бачив нічого жахливішого. Пройшовши декілька верст, у моїх очах залишалися ці неживі тіла, які загинули з невідомих обставин.
Йти довелося досить довго, я тільки і чекав, щоб вже десь зупинитися і відпочити. Через п'ять годин ми потрапили до Тореза. Це виявляється дуже красиве молоде селище, максимально наближене до міста. Проходячи вулицями, очі розбігалися і блищали від тисячі вогнів з прилавків магазинів. Селище мало  величезну площу з красивим фонтаном, на якій люди спокійно годували голубів з рук. Мене переповнювали емоції від такої кількості побачених див і, трохи заспокоївшись, я приєднався до брата. Обійшовши купу магазинів, ми дуже здивувалися з того, що жодна душа навіть не здогадується, що у нас відбувається, ніхто не знає, як залякують і виселяють усіх моїх знайомих, як підпалюють будинки, викурюючи, ніби тварин, селян із осель, і що роблять з тими, хто протестує проти буржуазно настроєних, знаючих собі ціну, людей. Мене дуже бентежила ця спокійність навкруги, бо я не знав, що зараз вдома, чи не образив хто діда, чи не прийшли до матері. Ми ходили цими довгими вулицями, любувалися чистими тротуарами, квітучими алеями, ввічливими людьми та різноманітними історичними скульптурами, які будуть завжди нагадувати наше минуле.
Вже під вечір зовсім втомленими поверталися додому. Важко сказати, в яку сторону було складніше або довше йти, тому майже мовчки ми йшли всю дорогу. Проходячи невеликий Зелений хутір, нас зупинили троє хлоп'ят, які плакали і розповідали про свої нещасні долі, голод та матерів-пиячок. Не можна було не розчулитися з їх розповіді, адже їм було лише років з 10-13, тому ми їх нагодували, дали трохи з собою і прискорили свій рух, щоб не змушувати своїх батьків хвилюватися.
Через деякий час нас мучила спрага, і ми знову зупинилися біля кіоску, щоб попити води, але зрозуміли, що нас обікрали. Речі, які хотіли придбати, прийшлося повернути назад. На душі було дуже млосно, наче розтоптали гідність ще й поглумилися наостанок. Це були хлопці, яких ми нещодавно зустріли... Як ми могли не помітити цих малих кишенькових злодіїв? Адже нам справді було їх шкода... Все ж таки, як то кажуть, стався до людей так, як хочеш, щоб ставилися до тебе. Але скільки добра людям не роби – все одно нічого доброго не дочекаєшся. Сумно думати про теперішнє суспільство та деградацію у стосунках між людьми. Страшно стає жити у світі, де зникає мораль, повага та здоровий глузд, який би не доводив до багатьох поганих вчинків.
Ввечері повіяло прохолодою. Привітне сонце перестало пестити промінцями і тихо сховалося за обрій. Змальовуючи краєвиди собі в блокнот, все згадувалося, як років з десять тому я дуже хвилювався через своє ластовиння по всьому обличчю, його просто було не злічити, та я намагався. Мама казала, що це сонечко таким чином проявляло до мене свої симпатії, а я тільки і мріяв зловити хоч би одне проміннячко і вже поговорити серйозно з цим паном Сонце, чим же вподобався я та чи міг би він забрати свій подарунок назад?
Пізно вночі ми, ледь стримуючи холод, нарешті потрапили додому. На нас чекала тепла родинна зустріч. Очі матері блищали від радощів, наче яскраві зірки на небі, вони були глибокі та переповнені доброти, через що її хвилювання виходило невеликими росинками та котилося по білому, сповненому маленьких зморшок, обличчю. Ми її відразу обняли та заспокоїли, сини повернулися цілими й неушкодженими, ні про що більше хвилюватися. Розклавши речі, сім'я полягала спати. Вночі також продовжувались будівельні роботи "нових власників" , тому засинати було не так легко, але враховуючи нашу подорож, все ж таки вдалося розслабитися і зануритися у світ снів. Уранці, зібравшись за столом, ми вже довідалися, що на селі залишилось 23 сім'ї, які гордо не підкупилися цим нахабним бізнесменам. З кожним днем ставало страшніше чути якийсь шум біля дверей, ми ніби чекали судного дня, у який станеться щось жахливе, день, коли прийдуть і до нас. Молитви діда з матір'ю ставали все голоснішими, і страх за майбутнє все більшим.
На п’ятий день, коли пекло сонце, мати вийшла на вулицю повісити вологу білизну, коли тут під’їхала темна машина, з якої вийшло декілька людей. З малих тонких рук вона впустила тазика вже з добрим одягом. По тілу у матері пішла тиха дрож, через що вона просто не могла поворухнутися. Відпустивши жінку йти робити свої справи, не чекаючи ні на кого, на двір відразу вибіг батько. Я любив нашу землю, хотів стати опорою всім, але прийшлося скоритися вказівкам Олега і просто чекати. Такого загостреного моменту  у нас ще не було, ми сиділи мовчки, дихаючи через раз, намагаючись почути розмову. Весь час вони кричали один на одного, не перестаючи емоційно махати руками.
«Ну Коля і дає… Таким розпаленим  я ще не бачив його ніколи, видно, що зачепили його не на жарт, та таке враження, що нічим добрим це не скінчиться… може краще й було б віддати їм цей чортовий дім..? Е-хе-хе…» - схвильовано, ледве переводячи дихання, тремтячим низьким голосом говорив дід. Мене брав в цей час розпач, я нічого не міг вдіяти, але і здаватися не хотів. Далі на вулиці люди почали штовхатися і погрожувати, на що тато відповідав їм тим же. Вони з великою силою вдарили у живіт батька, що він упав і почав сильно кричати. Один з невідомих дістав з кишені пістолета, і всі відразу кинулися на поміч. Почався такий галас, що видно і злодіїв цих злякали, охорона схопила батька під руки, втягла в машину і швидко поїхала геть. Мама кинулася наздогін з дикими істеричними криками, через що йшли просто мурашки по шкірі, благала зупинитися, бігла, падала, знов підіймалася, кричала, воліла крізь сльози, і, втрачаючи силу, знепритомніла. Ми дуже перелякались, навіть у діда серце дало про себе знати… Діда з матір’ю завели  додому і просто не знали, що робити далі. Брат, не витримавши такого потрясіння, залишив мене за старшого і пішов збирати народ, який також постраждав від цих чортів. Почався народний протест, люди виходили на вулицю з вилами, сокирами, рушницями, пішли назустріч долі, яку вони намагалися здобути собі силою. Всі йшли боротися за життя, за своє існування, яке ніхто, окрім них самих, не оцінить,за майбутнє для себе, для дітей, для Вишнопілля, за людські цінності та теплу пам'ять, яка навіки зостанеться лише у фотографіях. Ніхто, напевно, і не думав, що люди, які знаходяться так далеко від цивілізації, за місце, яке ніколи не покажуть на карті, будуть боротися до останнього, матимуть власну думку та не розбіжаться, як жалюгідні комахи під тиском «могутніх тигрів», які правлять світом. Почалися сутички, бійня та стрілянина. Звичайно, не послухавши вказівок, я направився до цього ж місця, де все і відбувалося, але не маючи бойової підготовки та просто доброти душевної, я не міг підняти руку на кого-небудь. Марячи про батьків, я просто застиг. Серце різко закололо у грудях нестерпним болем і, падаючи, я бачив, як із мене ллється кров… не думав, що її може бути так багато. Я лежав на холодній землі вже не відчуваючи нічого,все, що я міг – це просто дивитися на небо, де і побачив ключ журавлів. «Востаннє ви переді мною красуєтеся, летіть повільніше.» - прошепотів я.

…Як невчасно помирати, коли все тільки починає жити і розквітати, але видно так потрібно, сподіваюся народ своє відвоює, свого доб’ється і на цьому моя розповідь, напевно,закінчиться…

-    Микито, вставай! А ну вставай, швидше! Ти ж у школу запізнишся! Щось на тебе це не схоже! Швидко вставай!
Розплющивши очі, я не зрозумів, що сталося… Що я роблю в ліжку і зовсім нічого не болить.  Коли зайшов до кухні, побачив всю сім’ю як завжди веселою та повну жартів. Потираючи очі, все ніяк не міг зібрати всі думки докупи, вибіг на вулицю і побачив невеличку зелену траву з тендітними першими квітками, привітних людей, почув приємний спів пташок. Все це заспокоювало душу. Це був сон! Яке полегшення! Повернувшись до кухні, усіх міцно обняв, що здивувало кожного, і всі згодилися на пропозицію: на вихідних дружно сходити на пікнік. Після смачного сніданку, як і всі діти, пішов до школи, просто світився від щастя, життя продовжується, навколо панує гармонія та спокій. Напевно, я дивився на все так, як незрячий почав би бачити. Не було меж моєму задоволенню, яке щастя, що усе це я можу мати!
 

Але найбільше вразило те, що батьки сповістили мені одну чудову новину: через декілька місяців мене чекатиме маленький сюрприз, який заповнить моє життя. Сподіваюсь, моя мрія здійсниться?!

загрузка...

Додати коментар


Захисний код
Оновити

   
© newspravda.com